Те, що для
Петрика вважалося п'ятим днем, для нас, батьків, був першим днем вдома, коли ми
забрали його і новоспечену маму з госпіталю.
Для нас не було новиною, що саме в цей день,
коли малюк проникає в Вашу домівку, є справжнім першим днем батьківства. Але ж
одне діло сто разів почути, а інше діло спробувати самому. Забігаючи наперед,
скажу, що вже до ранку на периферії свідомості спливали запитання - чи не
можна якось домовитися із госпіталем, щоб пацанчик побув в них ще трохи, бажано
пару-трійку років. В довісок, я приклав би залишки від запасу чистих підгузників... хоча до ранку чистих залишилося не так і багато...
Порівняно з іншими, ми ще були в чудовому
положенні по цілому ряду причин.
По-перше, ми пробули в госпіталі цілих 4 дні,
тільки завдяки участі у спеціальній програмі, згідно якої Оленці давали
виспатися, забираючи на всю ніч дитинча в спеціальну кімнатку, де за ним
доглядали кваліфіковані медсестри. Протягом цих же 4-х днів, нам кожного дня
допомагали словом і ділом ті ж самі медсестри і навіть спеціально навчені
спеціалісти по годуванню. Зазвичай же, канадський госпіталь відправляє додому
на другий же день - займати койкомісця без нагальної потреби є неефективно і
дорого. А за 4 дні ми вже були з немовлям на "ти". Я міг вже хвацько носити чого на лікті,
одночасно ритмічно похитуючи, якщо йому хотілося побушувати. Власне, після
таких інтенсивних вправ я ритмічно похитував все, що потрапляло мені в руки,
навіть газету.
По-друге, сучасне канадське суспільство надає
широкі купівельні спроможності. Купити можна всього, багато і в досить стислі
строки. Крім того, купівельна спроможність друзів і знайомих проявилася в тому,
що нам передали "у спадок" величезну кількість речей - одяг,
гойдалки, тріпалки, махалки, манежики, ліжечка і матраци. Таким чином,
упаковані ми були по-повній програмі, що здавалося витримаємо наступ цілої
команди немовлят. Насправді, як виявилося, завжди залишається щось забуте, за
чим татко терміново біжить по магазинах. З іншого боку, всі ті речі виявляються
майже непотрібними, принаймні для перших шокових днів. Основний бойовий ресурс
- це мамуля і, пардон, її груди.
Ну і, нарешті, в нашому розпорядженні була
секретна зброя - моя мама (бабуся
суб'єкта) із величезним багажем
досвіду. Звичайно, нам дуже хочеться все робити самим - власними силами і по
власному розумінню. Але це не зовсім виходить, а до того ж мама виступає в ролі
надійного запобіжника, який в крайньому випадку не дасть наробити крупних дурниць.
Це дійсно допомагає і ми, звичайно, надзвичайно вдячні за все.
Само собою, я по своїй професійній звичці
взявся класифікувати дії Петрика і налаштовувати відповідні реакції, щоб
запобігти включенню аварійної сирени. Досить швидко визначилися основні
послідовності: клацає зубами плямкає губами-> хоче їсти->нагодувати;
намагається вискочити з штанів -> брудний памперс -> помити
і переодягнути; некомфортно морщиться -> покачати на руках; зіває і заплющує очиці -> хоче спати -> вкласти
тепленько -> happy time!
Частіше всього ці дії відбувалися саме в такій послідовності.
При світлі дня ця техніка спрацьовувала досить
непогано із мінімальними відхиленнями. Але, як завжди, темні справи починаються
вночі. Після опівночі, виявилося, що розроблена система може бути повністю
непридатною, оскільки малеча може видавати реакції неперервними серіями,
одночасно, паралельно і у довільно-випадковому порядку.
При цьому секція "спати" настирно пропускається.
Приблизно о п'ятій ранку я вже був впевнений, що систему доведеться
переписувати "з нуля", бо існуюча не є працездатною. Яке ж було моє
здивування, коли в шостій ранку все раптом запрацювало знову - чудо! Само собою
ми списали все це на тимчасові глюки і спокійно лягли впали спати.
Думаю, ви знаєте що було далі, - тимчасові
глюки виявилися стабільними і повернулися наступної ночі. Але про це наступного
разу...
Немає коментарів:
Дописати коментар