Прокинувся, коли на вулиці вже було світло і сонячно, близько 8 ранку. Знов згадав де я і що я, відразу підскочив до вікна. По дорозі, повз будинку, проїзджав типовий північноамериканський пікапчик. Мда, це таки Канада. :) Вже коли я хотів відійти від вікна почув гусячі крики і побачив, як над селом, зовсім низенько, пролетіло стадо тих самих канадських гусей.
Наші друзі живуть в відносно невеликому містечку Waterloo, та ще й в новому "спальному районі", тому те, що я побачив за вікном інакше ніж селом і не назвеш:
 |
| Джерело: Stup in Canada |
 |
| Джерело: Stup in Canada |
Після того почалось наше канадське життя.
Я прошвирнувся по вейб-сайтах, знайшов точки, куди нам необхідно зайти для замовлення необхідних документів і таким чином приблизний план на день був готовий.
Ми легенько поснідали і побрели на автобусну зупинку. На щастя, день видався сонячний і не холодний. Ми з Наташкою були чи не єдині, хто йшов по вуличках пішки. Попалась ще якась мамаша з коляскою і пару підлітків. Квиток в автобусі коштує $2.50 на одного чоловіка, але по тому квитку можна пересідати на інші автобуси протягом 90 хвилин. Хвилин за 15-20 ми доїхали до центру міста, на вулицю King Street (по нашому це вулиця Леніна). Далі ми транспортом не користувались а побрели по навігатору до Service Canada Centre. Протягом цієї 2-кілометрової подорожі ми великими очима роздивлялись все навколо. Загалом кажучи, навіть по центру міста мало будинків вищих ніж двоповерхові. Вулички складаються з невеличких, близько один до одного розташованих, приватних будиночків. Незважаючи на те, що всі вони досить одноманітні, затиснуті рамками будівельних стандартів, але все-таки кожен з них чимось індивідуальний. Завдяки оздобленню гарною цеглою та деревом більшість будинків виглядають якось іграшково, хоч бери і знімай кіно про хоббітів. Я ніс з собою фотоапарат, але чомусь не хотілось його діставати, бо тоді довелось би фоткати просто все підряд. Тому я весь час відкладав фотосесію і в результаті фоток взагалі не зробив. :(
В цьому Service Canada Centre ми практично відразу потрапили до за стіл до менеджера і вона почала нам оформляти цей архіважливий документ - Social Insurance Number (SIN). Хвилин 10-15 і номери вже були в нас, але лише в вигляді паперового документа. Картки мають прийти за 10-15 днів. Ще нам пояснили, що ми повинні тримати ці номери в досить соворому секреті, оскільки зловмисники можуть досить сильно нашкодити нам, просто знаючи номер.
Потім ми пішли в "YMCA of Kitchener-Waterloo - Cross Cultural and Immigrant Services". Це якась така організація, яка сильно чи повністю дотується державою і яка призначена для того, щоб допомогти новоприбувшим в адаптації. Ця організація тут не єдина їх є кілька різних і вони мені видаються як якимись мережевими агенціями.
Там нас перш за все цікавили курси англійської мови для мене і французької для Натахи. В результаті виявилось, що французька мова таки на цих територіях практично не підтримується і не викоритовується. Зате нас обох записали на тестування нашого рівня англійської, щоб надалі ми розуміли як і де нам треба цей рівень підтягувати. Наталка не хотіла навіть тестуватись, але їй сказали, що результати тесту можуть в деяких місцях слугувати як офоіційним підтвердженням знання мови і вона погодилась.
Ще нам призначили ніби як особистого менеджера, тайванця Ентоні, якому ми можемо дзвонити чи писати з будь-якими запитаннями в будь-який час. Він же розповів нам що саме нам необхідно зробити найближчим часом.
Після того першим нашим запитанням до нього було - де тут недалеко можна смачно пообідати. Він нас направив в суші-бар. :)
Той суші-бар виявився з тих, де платиш фіксовану суму і їсиш скільки влізе. В нас влізло чимало, але ми дарма переживали за свою нескромність - канадці на сусідніх столиках замовляли не менше. Наташка оцінила суші як досить непогані, а потім заявила, що найближчим часом суші вже бачити зможе. :)
По дорозі додому ми зайшли в супермарке, закупитись деякими необхідними штуками і поживними речовинами. Ох і тяжко ж було нам... Але розповідь про їх ціни, продукти і купівельно-продавальні повадки - це тема для цілої окремої статті.
Наостанок, коли ми добирались додому вже в темноті, ми трошки заблудились серед тих їх вуличок, потім Наталка ще посковзнулась і сильно впала, вдарилась коліном - дуже переживав, що там щось серйозне, але, слава Богу, вона в мене міцненька, молодець, все обійшлось великим синяком.
Після тих всіх пригод і прогулянок по свіжому повітрю, ми ледве добрались до ліжка і заснули аж до ранку - обоє такі рожевощокі, як сільські діти. :)
2 коментарі:
Ступе, а які Ваші емоційні враження від Канади?
Чи не пригнічює Вас те, що Ви переїхали у справжнє село після великого міста?
Про емоційні враження мені поки що важко сказати. Мене всі про це питають при зустрічі - ну як вам Канада :)
Я думаю, що якогось дня я виберу ювілейну дату мого перебування тут і спробую висловитись стосовно моїх вражень про Канаду.
З приводу села - по-пеше воно не таке вже й село. Тобто, це ніби як село, яке перейняло більшість кращих сторін українського села. Тут нема болота, досить розвинута інфраструктура, людям є де працювати і заробляти не гірше ніж в місті. По-друге, ми поки що не плануємо тут залишатись надовго, тому і не поспішаємо якось приймати його(село) близько до серця, сприймаємо це як тимчасовий і досить цікавий досвід.
Дописати коментар